соціальні проблеми

СОЦІОЛОГІЯ ЗНАННЯ - соціально-філософська концепція (дисципліна), що досліджує співвідношення знання і суспільства, соціальну зумовленість знання. З різних інтерпретацій понять "знання", "суспільство" і "відношення" філософськими течіями виникають різні варіанти С. з. Так, суспільство тлумачать як історичні епохи, класи, покоління, соціальні фактори, соціальне буття, соціальні структури, а знання - як знання взагалі, наукове знання, ідеологію, світогляд, категорії, цінності, ідеї. Порізному інтерпретується і відношення знання та суспільства - як жорстка чи послаблена детермінація, функціональний зв'язок, гармонія стилів, зв'язок частини і цілого та ін. Основні проблеми С. з.: дослідження характеру відношень між знанням і соціальним буттям, соціальними структурами і категоріями мислення; ролі цінностей у пізнанні, співвідношення знання і його соціальних носіїв, істинності і соціальної зумовленості знання та ін. С. з. виникла в 30-х рр. XX ст. Її засновники - Маннгейм ("Проблема соціології знання" 1925; "Ідеологія та утопія", 1929) і Шелер ("Форми знання і суспільство", 1926). її джерела - марксистське вчення про базис і надбудову, клас та ідеологію, дослідження Дюркгейма соціальної зумовленості категорій первісного мислення М. аннгейм і Шелер дещо конкретизували проблематику соціальної зумовленості знання, перевели її з ідеологічної в більш наукову площину. В 50-х рр. XX ст. виникає кантіанський варіант С. з. (Шелтинг, Штарк), що розвинув ідеї Вебера про зумовленість наукового знання цінностями. В цей же час формується "критична теорія" Франкфуртської школи, яка на запереченні концепції Маннгейма розбудовує свій варіант соціальної зумовленості знання, в якому поєднує неогегельянство і марксизм (Лукач). У 70-х рр. XX ст. формується феноменологічний підхід до С. з. (Шюц, Бергер, Лукман), що зосереджується на дослідженні конституювання соціальної реальності (сфери соціальних смислів) різними соціальними групами. До проблематики С. з. близька також історична школа філософії науки (Кун, Феєрабенд), яка розглядає розвиток науки в соціальному контексті. Інтенція С. з. - розвінчання автономності знання (істини, розуму), утвердження залежності його від позагносеологічних чинників. У цьому плані вона - одне з джерел філософії постмодерну. С. з. не є суто соціологічною дисципліною. Спроби надати їй емпіричної інтерпретації не мали значних успіхів О. станнім часом спостерігається спад інтересу до її проблем.

СОЦІОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ - напрям теоретичних та емпіричних досліджень, що розглядає проблеми, пов'язані з соціально-історичною зумовленістю знання, пізнання і свідомості, а також соціальні аспекти виробництва, поширення й використання різних типів знання як у суспільстві в цілому, так і на рівні суспільних класів, соціальних груп, організацій. Основні проблеми С. п. - соціальна та історична природа пізнання, обумовленість свідомості та методологія їхнього дослідження.

1. n

1) запитання, питання

2) проблема; справа, обговорюване питання

3) пропозиція

4) сумнів; заперечення

5) допит, слідство

6) іст. катування

2. v

1) допитувати; опитувати

2) ставити запитання, питати, запитувати

3) піддавати сумніву, сумніватися

3. int. question! — а) до діла!; б) це ще питання!

* * *

1) питання, запитання

2) проблема, справа, обговорюване питання; парл. пропозиція

3) сумнів; заперечення

4) допит, слідство; icт. катування

1) запитувати, задавати питання; розпитувати; допитувати; опитувати

2) брати під сумнів, сумніватися, ставити під питання

ПРАВА ЛЮДИНИ - ряд основоположних морально-правових норм, що формулюють принципи відносин між індивідом та суспільством в особі інституцій влади. П.л. окреслюють сферу негативних та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу П.л. репрезентують найбільш універсальну гуманітарно-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, безвідносно до її етнічних, расових, релігійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. П.л. є кардинально важливою категорією природного права та філософії права загалом. Основним предметом дискусій довкола проблеми П.л. традиційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від народження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок законодавчої діяльності держави (т. зв. юридичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, П.л. поділяються на громадянські (визначають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; напр., свобода слова, особиста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпечення кожного екзистенційним мінімумом матеріально-культурних благ). У формуванні П.л. велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей (починаючи від Megnacharta Libertarum, 1215 р.); настанови протестантської етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кін. XVIII ст.; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціоналізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала франц. Декларація прав людини та громадянина 1789 р.; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта', утилітаризм у його ревізованому Дж.Ст. Міллем варіанті; погляди прибічників реформ соціалізму поч. XX ст. у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та ін.). Однак погляд на дотримання П.л. як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна декларація П.л. 1948 р., Міжнародний пакт про економічно-соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція П.л. 1950 р.). До цього спричинилося прагнення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до П.л. нові спалахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі П.л., як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), заборона дискримінації (проблема універсальної етики), право на життя (проблеми смертної кари, безперервності життя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), право на власність, соціальні права (проблема співвідношення негативної та позитивної свободи).

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.

Ровлз, Джон (1921, Балтимор) - амер. філософ, проф. Гарвардського ун-ту. Навчався у Принстоні. У центрі його досліджень - проблеми нормативної практичної філософії та філософії політики. У праці "Теорія справедливості", поєднуючи аргументацію етичного раціоналізму з теорією суспільної угоди, обґрунтовував принципи, які, на його думку, можуть стати загальноприйнятними критеріями моральної оцінки соціальних систем. Суспільство, згідно з Р., має конституювати принципи, що максимально справедливо регулюють розподіл соціальних благ і обов'язків. Перший принцип справедливості - рівної свободи - передбачає рівні права та максимум основних свобод. Другий принцип справедливості - диференціації - передбачає, що всі соціальні та економічні блага мають слугувати інтересам кожного члена суспільства, тобто бути дистрибутивно вигідними. Суттєво, що другий принцип прийнятний лише при визнанні першого, бо ніякі соціально-економічні гаразди не можуть компенсувати відсутність індивідуальних прав і свобод громадян. Р. також застосовує свою теорію до проблеми справедливих стосунків між поколіннями. Він засуджує егоїстичні прояви, що погіршують довкілля, природні ресурси і суспільний порядок в цілому та можуть, зрештою, зашкодити наступним поколінням. Р. продовжив традицію нормативної філософії і соціальної етики, прагнучи повернути філософії її суспільно-орієнтативну компетенцію.

[br]

Осн. тв.: "Теорія справедливості" (1971); "Політичний лібералізм" (1993).

ЕГАЛІТАРИЗМ (франц. egalitarisme, від egalite - рівність) - вчення про загальну рівність людей. Його витоки сягають міфів первісного суспільства про минулий золотий вік людства. До Е. зверталися Гесіод та інші античні автори. Аскетична майнова рівність притаманна ранньому християнству, пізніше деяким чернечим орденам, а згодом і сектантським. У докапіталістичну добу виникають соціальні рухи з утопіями переділу землі на засадах рівності. За капіталізму теоретично сформувалась ідея нівелювання майнових прав громадян за умови збереження приватної власності. Руссо обґрунтував ідею рівності на засадах суспільної угоди між егоїстичними за своєю природою індивідами. Втілити у життя ідею Е. намагалися у Великій Британії XVI ст. левеллери, у Франції - якобінці та послідовники Бабефа - бабувісти. Рівність, разом із свободою та братерством, проголошено ідеалами Французької буржуазної революції. За Енгельсом, Е. становить необхідний перехідний період від плебейсько-дрібнобуржуазної революційності до пролетарської. Його риси виразно прослідковуються у теорії та практиці "казарменого" соціалізму. Ідея зрівняльного землекористування з кін. XIX до серед. XX ст. поширилася в Азії, Сх. Європі, Африці та Латинській Америці. Принцип Е. поділяє сучасне гуманітарне знання на два напрями - неолібералізм, який обстоює різні форми регулювання доходів та життєвого рівня населення, і неоконсерватизм, який виступає проти надмірного втручання держави в економічні та соціальні стосунки. Між цими ідейними полюсами пролягає основне річище соціально-філософських підходів до проблеми рівності.

НАСИЛЬСТВА ТЕОРІЇ - соціально-філософські, антропологічні, психологічні та інші теорії, які приписують насильству вирішальну роль в історії та міжлюдських стосунках. Різні Н.т. вибудовують систему теоретичної аргументації щодо проблеми насильства, спираючись на той чи інший чільний принцип, незрідка протиставляючи (або не враховуючи) його усім іншим. Так, марксизм, наголошуючи на соціально-класовій природі суспільних відносин (зокрема, на відчуженні й експлуатації за умов капіталізму), не тільки виправдовував насильство, а й ігнорував на теоретичному рівні глибинні витоки агресивної поведінки людини - біологічні, антропологічні, психологічні. Ця проблематика отримала висвітлення в соціал-дарвіністській та фройдистській Н.т., в основу яких було покладено принцип біологізації і психологізації соціальних явищ і процесів, що призводило до абсолютизації закономірностей тваринного світу та поширення їх на суспільне життя. Соціал-дарвіністський напрям, який посідав вагоме місце в соціально-філософській думці друг. пол. XIX ст. спирався на ідеї Дарвіна про "природний відбір" та "боротьбу за існування", переносячи їх на сферу соціальних відносин. Теоретичним наслідком такого підходу був висновок про те, що агресивна поведінка людей вкорінена у вроджених інстинктах, які споконвічно притаманні людській природі. Виходячи з тези, що суспільне життя визначається біологічною природою людини, соціал-дарвіністи створили універсальну модель еволюційного процесу, застосувавши її до суспільства. У досить послідовному і концентрованому вигляді сукупність цих ідей знайшла втілення в соціальній етології, представники якої різнобічно обґрунтували ідею біогенетичної детермінованості соціального насильства (Лоренц, Ардрі, Тинберген, Скотт, Моррис, Томсон, Елланд). Вихідною тезою етологічного підходу до насильства є твердження, що головна причина агресивної поведінки людей і основне джерело всіх форм насильства коріняться в генетичній недосконалості і непристосованості людства як біологічного виду. Відношення до насильства в історії соціально-філософської і політичної думки було неоднозначним - від його абсолютизації (Гумплович) та перебільшення ролі насильства в соціально-економічних стосунках (марксизм) до цілковитої відмови від нього (див. ненасильство).

Плеханов, Георгій Валентинович (1855 р., с. Гудаловка Тамбовської губ. - 1918) - рос. філософ-марксист, політичний діяч, публіцист, один із засновників рос. соціал-демократії. Навчався у Воронежі (закінчив військову гімназію) та в Санкт-Петербурзі (Гірничий ін-т). Од 1875 р. - активний учасник революційного руху в Росії. Був членом народницької організації "Земля і воля", після розколу якої (1879) відійшов від народництва і звернувся до марксизму, як теорії, що її вважав найбільш прийнятною для суспільно-економічних умов Росії. Од 1880 р. перебував в еміграції. Був впливовим діячем РСДРП (основний автор програми РСДРП, прийнятої на II з'їзді партії (1903); полемізував із ідеологією і практикою очолюваної Леніним більшовицької фракції. П. - прихильник соціалізму як кінцевої мети робітничого руху. Соціалізм розглядав як суспільство, яке виникає на основі закономірних процесів, що відбуваються на стадії зрілого "класичного" капіталізму В. ідповідно, П. відкидав саму можливість волюнтаристського втручання у поступ історичного процесу, зокрема впровадження соціалізму шляхом перевороту в умовах Росії, яка тільки розпочинала свою капіталістичну еволюцію. Під час революції 1905 - 1907 рр. виступав проти збройної боротьби із царизмом. Засуджуючи Жовтневу революцію 1917 р., П. дотримувався помірковано-легітимних позицій. В рамках марксистської філософської традиції П. здійснив масштабну спробу систематизації та викладу основних засад марксизму, розглядаючи останній в контексті світового розвитку філософського матеріалізму і діалектики. Для філософської спадщини П. характерне послідовне відстоювання пріоритету теорії над практикою, визнання методу визначальним стосовно результату, а також розуміння філософії (перш за все марксистської) як універсальної світоглядної системи, яка визначає розвиток усіх наук і є основою практичної діяльності (зокрема політичного курсу). Філософія, заП., підсумовує і синтезує пізнання буття певної епохи. У соціальній філософії спирався в основному на детерміністські постулати "економічного матеріалізму", згідно з яким визначальним в історичному процесі є ступінь розвитку виробничих сил суспільства. Разом з тим П. приділяв значну увагу ролі соціальної психології та ідеології у соціальних процесах. У галузі естетики обстоював думку про залежність естетичної цінності твору мистецтва не тільки від його ідейного змісту, а й від форми (як самостійного чинника).

[br]

Осн. тв.: "Анархізм і соціалізм" (1894); "До питання про розвиток моністичного погляду на історію" (1895); "Нарис з історії матеріалізму" (1896); "Фундаментальні проблеми марксизму" (1908).

Адорно, Візенгрунд-Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні - 1969) - нім. філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії А. була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії А. сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Шукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). А. починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером А. розробляє основи соціальної філософії та філософії історії неомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. А. і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому А. розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення А. розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання А. вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, А. аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого А. вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавт. (1947); "Авторитарна особистість", у співавт. (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетичнатеорія" (1970).

Михальченко, Микола Іванович (1942, с. Косичі Брянської обл.) - укр. філософ, політолог, соціолог. Докт. філософських наук (1987), проф. (1988), акад. Української академії політичних наук і Казахстанської академії соціальних наук. У 1969 - 1990 рр. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ К. оло наукових інтересів: філософія історії, філософія політики, духовне і політичне життя суспільства, соціальні інститути та суспільні відносини, світоглядні проблеми укр. суспільства, філософія освіти. М. - один із засновників політологічного напряму досліджень у сучасній Україні. Автор і співавтор понад 200 наукових праць, зокрема 8 монографій.

[br]

Осн. тв.: "Категорії історичного матеріалізму і їх роль у пізнанні та перетворенні соціальної дійсності" (1985); "Категорії історичного матеріалізму та їх методологічна функція" (1986); "Наукове передбачення суспільних процесів" (1990); "Марксистська політична ідеологія" (1991); "Сучасна соціальна філософія", у співавт. У 2 т. (1994, 1996).

АВТОНОМІЯ і ГЕТЕРОНОМІЯ ( від грецьк. αυτονομία - незалежність; ετεροζ - інший) - у найзагальнішому значенні словом "автономія" позначають наявну міру незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості. Терміном "гетерономія" позначають, зовнішню зумовленість чого-небудь у будь-якому сущому. Будь-яке суще має деяку основу ("суть") своєї якісної визначеності, але ця основа або суть (внутрішнє, глибинне в явищі) може існувати тільки завдяки оточенню, яке обмежує і тим визначає кордони сущого. Проте оточення не тільки обмежує будь-яке суще в його бутті, а вплітає це суще в систему взаємодій та взаємозв'язків. У природничих науках основну увагу звертають на найважливіші умови, від яких залежить буття даного сущого; але при цьому виходять з припущення, що всі інші види взаємозв'язків у Всесвіті залишаються незмінними. Цей взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин (внутрішнього в явищі і його оточенні) властивий для всього, що існує, тому А. і Г. можна вважати категоріями онтології. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) - одна з важливих тем в еволюційній біології. Кожний людський соціум володіє більшою мірою автономії, ніж будь-який біологічний. Ступінь цієї автономії визначається незалежністю, по-перше, від природного оточення, і, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму не підпорядкована впливові інших соціумів. У другому випадку термін "автономія" стає синонімом вислову "самобутність культурна". Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру автономії (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Поняття А. і Г. застосовується також щодо окремої людини. Історичні дані свідчать, що в первісних (архаїчних) культурах переважали колективні цінності над цінністю особистої А. Поцінування А. (суверенності) особистості є передусім явищем модерного часу, яке здобуло особливо широке визнання в Зх. Європі у зв'язку з процесом демократизації. Цьому сприяло поширення філософських ідей, що перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовнішньої зумовленості (детермінованості) свідомості та поведінки людини. До філософських течій XX ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують на цінності особистої А., належать: персоналізм, екзистенціалізм і ті напрями філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. Гетерономні тенденції виявляють позитивістські та еволюціоністські концепції; марксистське розуміння природи людини має виразний гетерономний характер. Поряд з позитивними елементами особистої А. модерне суспільство породило і певні негативні різновиди А. і Г. Індивідуалізм набув ознак "хибного індивідуалізму", коли егоцентрична етика, цілераціональність та абсолютизація технократичних підходів призвели до "атомізації суспільства" - появи індивідів, не пов'язаних між собою ніякими духовними взаєминами. До того ж, продукти діяльності людей виходять з-під їхнього контролю і, набувши автономного існування, перетворюють людей на свої власні засоби. Атомізоване суспільство породило також особливе суспільне утворення - "масу", специфіка психічних та поведінкових особливостей якої полягає в легкій навіюваності, піддатливості щодо зовнішніх впливів - з боку засобів масової інформації, ідеологій та харизматичних лідерів. Залежно від обґрунтування А. і Г. в етиці всі етичні концепції поділяють на дві групи - автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію автономної етики у новочасній філософії обґрунтував Кант. Зароджена в надрах філософії Канта проблема інтерсуб'єктивності знайшла подальше осмислення у XX ст. - в комунікативній філософії (Апель, Габермас). Поняття А. відіграє також важливу роль у різних галузях прикладної етики - біоетиці, медичній етиці, екологічній етиці та ін. Одним із найважливіших тут є питання про межі особистої та колективної автономії. Напр., в медичній етиці проблема А. постає у випадку права людини розпоряджатися власним життям: загальновідомі дискусії етичного та правового характеру щодо самогубства, евтаназії, клонування, зміни людиною власної статі та ін. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на власний розсуд часто зачіпає права інших осіб або ж тягне за собою негативні соціальні наслідки (хай навіть у майбутньому). Що стосується автономії культурних спільнот - таких, як етнічні спільноти та нації, то тут важливим є питання збереження та захисту культурної самобутності етносів та націй від дії руйнівних чинників гетерономного походження. Це одна із найважливіших проблем етики міжнародних та міжетнічних стосунків.

Парнюк, Михайло Олексійович (1919, с. Мусіївка Полтавської обл. - 1992) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1951). Докт. філософських наук (1971), проф. У 1973 р. - зав. кафедрою філософії АНУ, у 1991 - 1992 рр. - голови, наук, співр. Центру гуманітарної освіти АНУ. Коло наукових інтересів - проблеми детермінізму та індетермінізму, філософські, соціальні та методологічні проблеми сучасної науки (зокрема біологічної).

[br]

Осн. тв.: "Детермінізм діалектичного матеріалізму" (1967); "Принцип детермінізму в системі матеріалістичної діалектики" (1972).

Рижко, Володимир Антонович (1936, с О. блани Волинської обл.) - укр. філософ З. акінчив історико-філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1963). Докт. філософських наук (1991). Заслужений діяч науки і техніки України. Працював на кафедрі філософії АНУ (1972). Од 1992 р. - директор Центру гуманітарної освіти НАНУ, що був створений на базі кафедри філософії АНУ. Автор близько 100 наукових та науково-методичних праць. Коло наукових інтересів - проблеми гносеології, методології науки, зокрема філософські питання математики, логіки, освіти.

[br]

Осн. тв.: "Засоби побудови наукових теорій" (1975); "Наукові концепції: соціальні, гносеологічні і практичні проблеми" (1985).

Лях, Віталій Васильович (1942, с. Терни Донецької обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Докт. філософських наук (1991), проф. (2000). Од 1972 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1990 р. - завідує від. історії зарубіжної філософії. Основна сфера діяльності - історія зарубіжної філософії, зокрема дослідження проблем суспільного розвитку в інтерпретації раціоналізму й ірраціоналізму, проблеми зміни філософсько-світоглядних орієнтацій. Автор понад 80 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Критика інтуїтивізму сучасної буржуазної філософії" (1975); "Раціоналізм та ірраціоналізм в сучасній буржуазній соціальній філософії" (1986).

МОНІЗМ ( від грецьк. μόνοζ - один, єдиний) - філософський концепт, який визначає першість "одного", "єдиного" стосовно множинного (плюрального), різноманітного. Застосовується найчастіше у метафізиці, онтології, епістемології, соціальній філософії. Термін "М." увів в обіг Вольф у контексті дискусії з проблеми про співвідношення душі й тіла М. оністами він уважав тих філософів, які визнавали лише один бік цього співвідношення на противагу другому, тобто - або душу, або тіло. В історії філософії концепт М. невіддільний від плюралізму, але це не означає 1) що один із них завжди заперечує другий або його редукує; 2) що кожний із них не може бути самодостатнім. На рівні метафізики й онтології осмислення ситуації взаємного заперечення та несумірності М. і плюралізму притаманне філософії Парменіда. Виходячи із тези про тотожність буття і мислення, він стверджував, що мислення шукає в речах універсальності й тотожності, яким і є буття ("Одне", "Єдине"); чуттєвий досвід, що є мінливим, суперечливим і різноманітним, становить цілковиту видимість і, отже, небуття. У новітні часи прикладом жорсткого (редуктивного) М. є ортодоксальний марксизм, який усі процеси в природі, пізнанні й суспільних стосунках зводив до матеріального чинника. Найхарактернішою формою співвідношення М. і плюралізму в історії філософії є не стільки їх однозначне ("чисте") взаємовиключення (у межах однієї філософської концепції), як одночасне співіснування М. в одному аспекті та плюралізму - у другому. Так, у філософії Спінози М. співіснує із плюралізмом атрибутів; Ляйбніц, навпаки, був субстанційним плюралістом (визнавав множинність монад-субстанцій) та атрибутивним моністом (усі монади - це душі, тобто мають одну природу, яка є духовною). Виявом самодостатності М. є низка філософських концепцій під об'єднавчою назвою "нейтрального М." До них, зокрема, належить концепція "чистого досвіду" Джеймса та опертий на неї (частково) нейтральний М. Рассела. Останній у своїй праці "Аналіз свідомості" виходив із тези про нейтральну "речовину" (stuff), яка конституюється у фізичні або у психічні об'єкти, залежно від застосування до неї, відповідно, законів фізики чи психології. Ідея нейтрального М. (але не сам термін) присутня у концепції італ. філософа Ардиго (1828 - 1920); її також обґрунтовували - нім. філософ Риль, представники "нового реалізму" (див. реалізм новий).

Суппес, Патрик (1922, Талса, штат Оклахома) - амер. філософ, логік, психолог. Навчався у Чиказькому та Колумбійському ун-тах. Од 1950 р. - проф С. тенфордського ун-ту, одночасно з 1959 р. - директор Ін-ту математичних досліджень соціальних наук при цьому ж ун-ті. Його праці охоплюють загальні питання філософії та спеціальні проблеми філософії фізики, психології, комп'ютерного навчання. На думку С., не існує якихось особливих філософських методів, принципово відмінних від методів спеціальних наук. Проблема стає філософською тільки в силу її фундаментального значення для даної дисципліни або через її парадоксальність. С. належать важливі результати у дослідженні проблем філософії мови, психолінгвістики, логічних та концептуальних основ теорії вимірювання, використання комп'ютерних засобів у навчанні.

[br]

Осн. тв.: "Дослідження з методології та основ науки..." (1969); "Прабабілістична метафізика" (1974).

Гелен, Арнольд (1904, Ляйпциг - 1976) - нім. філософ, представник філософської антропології. Вивчав філософію в ун-тах Кельна і Ляйпцига. Розробляв проблеми біологічної та соціологічної антропології, а також етики, яка ґрунтується на антропологічних засадах. Спираючись частково на віталізм та ідеї Ніцше, виходив із тлумачення людини як "біологічно недосконалої істоти", яка компенсує свою недосконалість соціокультурною творчістю. На підставі цієї тези розробляє теорію дії. Остання, в свою чергу, стає концептуальною основою теорії інституцій, які, за Г., генетично і функціонально послуговуються як ерзац відсутніх або деформованих інстинктів С. оціальні інститути, антропологічно орієнтована плюралістична мораль сприяють розкріпаченню людини, розгортанню її свободи за умов стабільності соціальних структур і уникнення соціальних зрушень. Наголошуючи на відносній незмінності природних передумов людського існування, Г. розглядає цей факт як аргумент на користь політики консерватизму. Він песимістично оцінює можливі наслідки розширення соціокультурної і політичної творчості людства, вбачаючи в них підставу дестабілізації існування індивіда.

[br]

Осн. тв.: "Теорія свободи волі" (1932); "Держава і філософія" (1935); "Душа в технічну епоху" (1957); "Мораль і гіпермораль" (1969).

ОБ'ЄКТ ( від лат. objectus - предмет) - 1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність у яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'екта. О. зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється - перетворюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю О. є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як О. лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним О. є та частина природи, суспільства, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосередковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реальність, що існує сама собою, виступає лише потенційним О. Принциповим означенням О. є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаючи діяння суб'єкта, О. протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, належної організації предметної діяльності, застосування методів, що відповідають природі О., законам його розвитку та функціювання. Категорії О. і суб'єкта утворюють парну, біполярну категоріальну структуру "суб'єкт - О.", яка виражає сутність будь-якої людської діяльності. 2) О. у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія О. і суб'єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія О. і суб'єкта як предметних утворень, що впливають одне на одного предметним чином; взаємодія 0. й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення; відношення О. і засобів (методів) його освоєння; відношення О. і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу конституювання виокремлюють типи О.: а) За субстанційною основою та способами побудови - матеріальні О., що характеризуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, напр., будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; ідеалізовані О., що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйовані через сукупність своїх істотних - у даному конкретному відношенні - властивостей при відволіканні від інших, напр., будь-яка модель (зокрема, планетарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історична подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними О., напр., вода як О. фізики і вода як О. хімії; ідеальні О., що сконструйовані через одну або декілька реальних властивостей, взятих у крайній формі свого вираження, напр., абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують, проте мають відповідний аналог у реальності. б) За способами виокремлення та подання в системі знання - емпіричні О., конституйовані засобами чуттєвого споглядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, напр., будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні О., конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних предметів та явищ, напр., система, структура, біологічний вид, соціальна група, в) За способом побудови та рівнем віддаленості від реальної дійсності - конкретні О., що конституюються через велику, потенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікуються як індивідуальні утворення, локалізовані в просторі та часі, напр., Дніпро, Всесвіт, укр. народ, цей художній твір, той електрон; абстрактні О., що сконструйовані засобами абстрактного мислення шляхом відділення загальних властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у самостійну сутність. Ці О. не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерпретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, напр., числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, ментальність. Між окремими типами О. не існує різкого розмежування, отже, одному й тому самому визначеному О. можуть бути притаманні окремі риси кількох типів - ідеалізованого, теоретичного, абстрактного, завдяки чому утворюються класи проміжних або суміжних О. Залежно від ступеня узагальнення, абстрагування та ідеалізації утворюються різні рівні 0., що характеризуються різним ступенем віддаленості від об'єктивної реальності аж до появи гіпотетичних О. типу гравітона, уявних О. типу тих, що фігурують у мисленому експерименті, віртуальних 0., що конституюються засобами інформаційно-комп'ютерного моделювання, операціональних О. типу псі-функції в квантовій механіці О. нтологічна ідентифікація таких О. є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існування. Система О., з якою співвідноситься сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У функціональному відношенні всі типи О. мають однаковий статус, у пізнавальному— істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи О., його місця в пізнавальному процесі. 3) О. у логіці - одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-який предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. О. логічного мислення можуть виступати речі та їхні властивості, відношення між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної природи. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному О. відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає О. У формалізованих мовах система логічних О. та їхній характер, визначання умов їх існування задаються мовним каркасом. О. трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Константи означають одиничні О., змінні - їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу О. та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будови, в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовий рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і т.д., тобто 0. 1-го, 2-го, 3-го,..., n-го рівнів В. ідповідно розробляються засоби розв'язання проблеми існування. В теорії О. Мейнонга виділення та фіксація О. досягається через вказування на переживання - відчуття, уяву, мислення, бажання. Семантика можливих світів вибудовує конфігурацію системи логічних О. на основі модальностей та поняття моделі.

ТІЛО (тілесність) - філософський концепт, що визначає чуттєвий характер людського буття як його невід'ємну онтологічну ознаку. Звернення до проблематики Т. є одним із головних проявів онтологічного повороту філософської думки XX ст., завдяки якому відбувається подолання редукції феномена людини до самосвідомого суб'єкта та редукції буття до сущого, властиві класичній модерній думці. Т. фіксує присутність людини у світі через сприйняття, просторовість, моторність, темпоральність. Проблема тілесності щільно пов'язана з сутністю та генезисом західної метафізики взагалі. Виникнення метафізики пов'язане з відмовою ранньофілософською свідомістю чуттєво даній тілесній реальності у статусі справжньої дійсності. Формулювання досократиками засадничого для західної метафізики питання "Що є все?" містить чітку апеляцію до Т. Платон у вченні про ейдоси надає Т. насамперед онтологічного значення. У християнстві суттєво змінюється метафізичний сенс Т. через підняття на новий онтологічний щабель Т. Христа. Головною інтелектуальною подією, котра визначила долю проблеми Т. впродовж більш як трьох століть, є метафізична відмова від Т., здійснена у філософії Нового часу. Визнання Декартом двох субстанцій, що не перетинаються - res cogitans ("річ мисляча, але не протяжна") та res extensa ("річ протяжна, але не мисляча") десоматизує людське ego, вилучаючи Т. з кола визначальних, сутнісних ознак людини у метафізичній версії буття. Т. зводиться до об'єкта та організму, що обумовлює винесення його поза ego і перетворення в предмет діяльності. Цим метафізичним актом Т. передається до прерогативи природничих наук. Проте саме в надрах модерної філософії (Спіноза, Паскаль) відбувається розбудова концепту Т. як метафізичної альтернативи принципу самосвідомого суб'єкта. Перегляд засад метафізичної відмови від Т. пов'язаний з такими мислителями XIX ст., як Гегель, Маркс, К'єркегор, Ніцше, котрі використовують поняття Т. в цілях подолання дуалізму Декарта. Однак введення Т. до складу сутнісних визначень людини, обґрунтування її значення як невід'ємного виміру людського буття, відбувається лише у феноменологічній філософії XX ст. (Гуссерль, Гайдеггер, Сартр, Мерло-Понті, Паточка). Гуссерль включає тему Т. до складу феноменологічного аналізу буття, вперше вводячи поняття Leib (живе Т.) в протилежність Кбгрег (Т. як фізичний об'єкт). Виявлення відмінності фізичного та живого Т. визначає подальший розвиток проблеми Т. в феноменології. Гайдеггер, перетворюючи феноменологію в онтологію, переходить від питання про Т. до питання про втілення: "Ми не "маємо" тіло, скоріше ми "є" тілесно". Мерло-Понті стверджує онтологічну значущість Т. Метою його феноменологічного підходу стає остаточне подолання класичної дихотомії суб'єкта та об'єкта за допомогою розкриття метафізичного змісту тілесності. Для Фуко концепт Т. є одним із центральних. За його допомогою Фуко розробляє тему влади. Оскільки Т. є субстанцією, що виробляє біль та насолоду, то саме через нього можна маніпулювати людиною В. ін вважає, що вплив влади на Т. не лише формує його зовнішній вигляд, але й трансформує його матеріальність. Експлуатація дисциплінарними техніками "візуального Т." складає суть цього маніпулювання. Проблема Т. є важливою для постмодерної (Лакан, Дельоз, Гваттарі, Кристєва) та феміністичної (Баталер, Іригарей, Бордо, Харвей, Гросц) філософії. Характерною рисою цих підходів є зведення Т. або до природного (біологічного) субстрату, або до соціального конструкта.